Розгортаємо рукопис… Шукаємо ваш вірш… Ось він.
«Дихання душі» Auriventa 5 віршів
✦ ◆ ✦

Auriventa

«Дихання душі»

2026

✦ ◆ ✦

Ранкова тиша

Ще сонце не зійшло над полем, а тиша вже розлилась скрізь — між стеблами, де вітер сонний лише торкнувся трав і зник. Роса холодна на долоні, і пахне чебрецем рілля. Ось тут, у цій безмежній тоні, починається моя земля. Мовчу. Дихаю. Чую серце — воно б'ється тихо, як джерельце. І день ще спить за обрієм, і я стою між сном і ним.
1
наступний вірш Зняла куртку От зняла куртку я – і стало вмить так легко…

Зняла куртку

От зняла куртку я – і стало вмить так легко, Немов і справді схудла до весни. Купила одяг, як квиток кудись далеко — В турне від ейфорії до вини. Нова весна питає знов у мене: «Хто ти?», Ступає по слизькому в ковзанах. Укотре додаю психологу роботи: Ввижається мені дивацтво в кажанах. На самоті питаю: «Хто я? Де я?» Навколо люди лізуть в мій мороз. З самоосвітою — простій, пуста ідея, Тепер від неї лиш невроз і варикоз. А може, завести собі собаку? (Тварин і так навколо не бракує). Вхопитися за щось... піти в атаку? Та батько скаже: дочка знов дуркує. На іподромі іпохондрій: скакуни-гормони, Беруть місця всі істерично-призові. Такі вже у жіночності закони. В узду б їх якось, як і звички харчові. Принюхуюсь: чи старість не потворить? Вже брилі бачу... Йти до ортодонта? Сусід із собою нишком щось говорить — Згорів у "кластері" робочого ремонту. Якась весна не та — немов відлига, У шиї болі, знову остеохондроз. Скресає і тріщить поволі крига, А настрій гарний — то самогіпноз. Кінець зими — пора для розставання Із холодом, із мотлохом, своїм "колись". Сезони — дзеркала з розчарування, В них страх подій, що начебто збулись. Насправді ж, геть нічого і не сталось, Лиш вітер краде по кишенях фантики. Земля, так і раніше, оберталась, Це все, що мені зараз треба знати. Весна мінлива — знов кудись тікає, До нас, чужинців, все ніяк не звикне. Березень мружиться, у вічі заглядає, Дай волю гультіпаю — зразу зникне. Не в тому віці, щоб розвішувати вуха, І не в ресурсі, щоб на нього злитись. Я і сама така, як він, — брехуха, І теж навчилась, як і він, дивитись. Вдягаю куртку — уже трохи змерзла. Наступний план — це схуднути до літа. Я казна-що у вірші цьому верзла, Аж зашарілися мої ланіти. Йду вулицею далі... раптом бачу — лося! Жує гілля він й тішиться без меж! «Радій весні!» — сказав. Чи то здалося? А я радію! Чом мені не можна теж...?
2
наступний вірш Осінь — я В строкату одежину природу вбрала осінь…

Осінь — я

В строкату одежину природу вбрала осінь. Рукавчики-стежини мережать перли-роси. На фартусі галявин – заполоч барвиста, На вітах калинових — кетяги намиста. Паєтками і брошами обсипані ліси, Пірнає світ багряний у озеро краси. Вітерець пустує з листям, складає орігамі, Згрібає в оберемки, жбурляє їх ногами. Дощ-бешкетник з мрячкою, неначе моряки, Листяні кораблики пускають в рівчаки. Вхопилися за руки, та прудко, аж навскоки Гілочку обіймуть, трусять листя мокре. А зливи рвучко квапляться час свій надолужити, І позолота сиплеться, очі треба мружити. Променадів вальси ніяк не угаваються, Кожен крок тріскучий, ніби скло ламається. Стигле сонце променем у долоні проситься, Пахощі спокусливі навкруги розносяться. Лопотять, лоскочуть павутин гіпюри І спадають клаптями на кам'яні бордюри. Тремтить таке спокусливе тепло фата-моргани, Листочків позолота снує попід ногами. Вишуканість осені туман огорне в шаль, Від бабиного літа в дар — з павутин вуаль. Пошарпаних хмаринок палантин картатий, Прикриє, приголубить і укладе спати. Як пристрасна коханка – гаряча й пломениста, Вона щораз надіється, стоїть і жде розхристана... Десь високо під небом лебеді голосять Ту смутну елегію, відому тільки осені. Милуюсь шармом личок живучих хризантем, Їх терпке свіже дихання — давній мій тотем. Я марила світанками, де дата є моя, А згодом здогадалася: «Насправді осінь — я...» Ми схожі так з тобою, немовби дві сестри — У твоїх косах також є смуток сивини. І хочу я наважитись у тебе попрохати: Духмяний чай, і теплий плед... та вміти ТАК кохати.
3
наступний вірш Квота осені День ступає крок із берега…

Квота осені

День ступає крок із берега, Йде темною водою вбрід. З ним у річне бурхливе черево Пірнає часу мірний хід. Дні летять — птахи налякані, Минуле котиться до прірви. Листя — клаптики пожмакані, Наче із архівів вирвані, Чернетки списаних думок, Сценарії невдалих драм Летять і падають на мох — На відкуп здирникам вітрам. І затерши титри звичок, Знявши з слів всю позолоту, Осінь сперлась на патичок — Здала дню останню квоту. Ліс завмер, гілля чорніє, Скинув одяг свій до ніг. У чеканні він німіє, Передчувши перший сніг. І спинаються озимі, Вдягши плахти з малахіту, У морози нетерпимі — У них в серці буде літо. Сонце шкіриться і дряпає На деревах тексти вироків. Дощ вечірній рясно хляпає Струменями сірих присмерків.
4
наступний вірш Ранковий гість Ранок завітав, прямо з дороги…

Ранковий гість

Ранок завітав, прямо з дороги, Мокрий, хоч викручуй, аж до п'ят. Боязко завмер біля порогу: "Впустиш чи піти мені назад?" Знаю я: у нього у кишенях — Вітер, жменя листя і туман. — Ну скажи, що б ти робив без мене? Хочеш чай? Чи ти ж пак кавоман. Залишайся, душу обігрію, Дам з одежі чисте і зручне. Слів я підбирати не умію, Та і без слів вже ти збагнеш мене. Взяв горнятко, гріє змерзлі руки, Сів в кутку, похнюпився чомусь. — Ти сьогодні, друже, наче бука! Можна, я з тобою обіймусь? Хочеш, я додам у каву сонця? Є ще трішки в пляшці коньяку! Бачу, як ніяковіє і соромиться, Смикає ґудзики на піджаку. Враз схопився, аж зітхнув застуджено, Міряє кроками кімнату: — Ми давно уже з тобою дружимо, Дозволь тобі це небо дарувати. Будем букви сіяти по віршах, Хай вони у настрої живуть! Обіцяй лиш носа ти не вішати, Не колючою — прекрасною побудь! Потім ми сміялися із коміксів, Фраз, що так наївно прозвучали. Відкривав свої таємні полюси, І босоніж ми, як вміли, танцювали. Він пішов грайливо й непомітно, Залишив світанок на столі, І розлите, як надія, світло, А від світла – зморшку на чолі. Вже гарячий день дихнув у спину, Жадібно ковтаючи із трав росу. Ніч прийде — і знайде знов причину, Щоб вернути ранку ту красу. Ми назавтра стрілися надворі. — Чом ти зник учора, наче дим? — Цить, мала! Удома поговорим. Бо ти старієш. Я — лишаюсь молодим.
5

Квота осені

День ступає крок із берега, Йде темною водою вбрід. З ним у річне бурхливе черево Пірнає часу мірний хід. Дні летять — птахи налякані, Минуле котиться до прірви. Листя — клаптики пожмакані, Наче із архівів вирвані, Чернетки списаних думок, Сценарії невдалих драм Летять і падають на мох — На відкуп здирникам вітрам. І затерши титри звичок, Знявши з слів всю позолоту, Осінь сперлась на патичок — Здала дню останню квоту. Ліс завмер, гілля чорніє, Скинув одяг свій до ніг. У чеканні він німіє, Передчувши перший сніг. І спинаються озимі, Вдягши плахти з малахіту, У морози нетерпимі — У них в серці буде літо. Сонце шкіриться і дряпає На деревах тексти вироків. Дощ вечірній рясно хляпає Струменями сірих присмерків.
← Осінь — я 4 / 5 Ранковий гість →