Перед першим словом

Є момент між думкою і першим рядком — і це найстрашніший момент для поета. Не тому, що там порожньо. А тому, що там — все одразу: і те, що хочеш сказати, і те, що ще не вмієш, і страх, що слово зруйнує те невловиме, що живе в тиші перед ним.

Я давно перестала боротися з цим порогом. Навчилась стояти на ньому — і не поспішати переступати. Іноді ця тиша триває кілька хвилин. Іноді — тижні. Але поки вона є, вона чогось варта.

Тиша як робота

Люди думають, що поет пише, коли сідає з ручкою. Але насправді найважливіша робота відбувається до цього — у тиші, у пустоті, у тому дивному стані, коли ти ніби нічого не робиш, а насправді — слухаєш. Слухаєш, чи щось іде до тебе. Чи є рух — десь там, у глибині, де слова ще не слова, а тільки відчуття.

Вірш — це не те, що написане. Це те, що дозволили собі написати.

Перший рядок завжди найголовніший — але не тому, що він задає тему. А тому, що він задає дозвіл. Коли перший рядок написаний, ти вже сказав собі: «так, це варто».

Як я переступаю поріг

У мене є ритуал. Я беру зошит, але не відкриваю його одразу. Сиджу кілька хвилин просто так — дивлюся у вікно або в стіну. Потім відкриваю на чистій сторінці і пишу дату. Тільки дату. Це вже акт. Це вже початок. Потім — або приходить рядок, або я закриваю зошит і йду. Але дата залишається. Наступного разу — відкриваю на новій сторінці і знову пишу дату.

Іноді сторінок із датами набирається багато, перш ніж між ними з'являється рядок. Але це теж частина роботи. Це тиша, яка дозріває.