Я — поет

Я довго не наважувалась так себе називати. Здавалося: ось є справжні поети — ті, яких видають, нагороджують, перекладають, вивчають у школі. А я хто? Та жінка з зошитом. Та, що пише «для себе». Та, що не знає, чи варте це чогось.

Але одного разу мені сказала подруга — не поет, просто людина, яка любить слова: «Якщо ти пишеш вірші і не можеш не писати — ти поет. Все інше — адміністративні деталі». І щось у мені тоді клацнуло.

Що значить «бути поетом»

Я думаю, бути поетом — це не про публікації і не про визнання. Це про спосіб дивитися. Поет — це людина, яка не може пройти повз старе дерево, не подумавши про час. Яка чує розмову в кафе і думає: «ось вірш». Яка прокидається вночі з рядком у голові і не може заснути, поки не запише.

Поет — це не звання. Це спосіб жити з відкритими очима і записувати те, що бачить.

Я знала людей, які писали геніально і соромились цього слова — «поет». І знала людей, які гордо так себе називали, але писали для галочки. Слово нічого не визначає. Визначає — відношення. Чи важливо тобі це? Чи не можеш ти без цього?

Мій момент

Моїм моментом була перша публікація не в журналі і не в книзі — а коли незнайома людина написала мені: «Ваш вірш — це про мене. Звідки ви знали?». Ось тоді я зрозуміла, навіщо я пишу. Не щоб висловитися. А щоб хтось впізнав себе. Щоб хтось відчув: він не один з цим.

Тепер, коли мене питають, ким я працюю, я спочатку говорю про все практичне. А потім, іноді, додаю: «І ще я — поет». І більше не вибачаюсь за це слово.